Ставлення дитини до себе

04.Чер.2019
Ставлення дитини до себе

СТАВЛЕННЯ ДИТИНИ ДО СЕБЕ
«Я хороша?!!»

Особливість самооцінки дошкільника полягає в тому, що вона не логічна, а емоційна.
Тому уявлення про себе в цьому віці не може бути об’єктивним, завищеним або заниженим, а тільки емоційнопозитивним або емоційнонегативним.

Через схильність до емоційнихузагальнень діти вважають: «Якщо я хороший, значить і розумний, і слухняний,і добрий, і всього зможу навчитися, і всі мене полюблять». Якщо ж самооцінка негативна, то виникають перестороги, невпевненість у собі, недовіра до оточення, надмірна прив’язаність до батьків, несамостійність, страх активності (що часто сприймається як лінощі). До того ж, уявлення про себе, як про «поганого» мимоволі позначається на виборі відповідної («поганої») лінії поведінки.

СТАВЛЕННЯ ДИТИНИ ДО СВОЄЇ АКТИВНОСТІ
«Я зможу?!»

Старший дошкільник починає частіше казати: «Я цього не вмію, я ще маленький». Саме це усвідомлення себе як маленького і невмілого найважливіша передумова психологічної зрілості до шкільного навчання. Якщо раніше малюк порівнював себе з іще меншими і казав: «Я вже великий», то тепер він орієнтується на дорослих і хоче стати таким, як вони. Виникає потреба в діяльності, яка була б суспільно значущою і соціально оцінюваною. Тому старший дошкільник прагне займатися тим, до чого дорослі серйозно і з зацікавленням ставляться, іноді навіть тоді, коли йому пропонують погуляти або погратися.

Якщо він ще й вірить у себе, то невдачі не засмучують його, а викликають бажання рости і вчитись. Отже, само прийняття дитини безпосередньо впливає на її ставлення до такої діяльності, як навчання.

СТАВЛЕННЯ ДИТИНИ ДО ОТОЧЕННЯ
«Я вас люблю?!!»

У старшому дошкільному віці змінюється система ставлення дитини до оточення. Замість потреби в безпосередній емоційній близькості з батьками виникає потреба у спільній діяльності, в якій батьки є партнерами дитини. Отже, любов до батьків спонукає дитину до опанування нових видів діяльності. До того ж, змінюється прив’язаність до батьків протилежної статі на прив’язаність до батьків однієї з дитиною статі. Ця переорієнтація дає змогу звільнитися від надмірної емоційної залежності й сформувати певну самостійність дитини. Ставлення до однолітків також зазнає змін на межі п’яти років. Якщо раніше діти гралися «поруч», то тепер вони починають гратися «разом». Раніше кожна дитина розігрувала свій сюжет, тепер вони розподіляють між собою певні функції або ролі і спільно моделюють у грі якісь стосунки або дії дорослих.

Ставлення до дорослих поза межами сім’ї стає дедалі більш вибірковим. Хтось дитині подобається, хтось ні.

Але загалом стосунки з дорослими стають напруженішими, бо тепер дитину турбує не тільки те, як незнайомець поведеться (це вже більшменш відомо), а й те, як він її оцінить. Замість дитячої безпосередності, довірливості, відкритості, з’являється сором’язливістьі скутість. Такі риси хоч і спричиняють занепокоєння батьків, проте часто е лише закономірними виявами психологічного зростання дитини цього віку.

Якщо ж ця сором’язливість набуває хворобливого відтінку, вона може стати ознакою психологічного неблагополуччя дошкільника у сфері міжособистісних взаємин. Іншими можливими показниками наявності проблем у стосунках з оточенням можуть бути надмірна прив’язаність дитини до когось із членів сім’ї (одного з батьків, бабусі); стійке небажання вступати в контакт з дітьми або надто агресивне ставлення до них. В емоційно неблагополучної дитини ігри відображають не стосунки дорослих, не професійну діяльність, а конфлікти і проблеми особистості:«Погана лялька», «вихователька Баба-Яга» тощо.

error: Content is protected !!